Некрасов Пригоди капітана Врунгеля читати повністю. Бібліотека молодшого школяра - пригоди капітана Врунгеля. Глава II, в якій капітан Врунгель розповідає про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, і про деякі приватних слу

Глава I, в якій автор знайомить читача з героєм і в якій немає нічого надзвичайного

Навігацію у нас в морехідному училищі викладав Христофор Боніфатійович Врунгель.
- Навігація, - сказав він на першому уроці, - це наука, яка вчить нас обирати найбільш безпечні і вигідні морські шляхи, прокладати ці шляхи на картах і водити по ним кораблі ... Навігація, - додав він наостанок, - наука не точна. Для того щоб цілком оволодіти нею, необхідний особистий досвід тривалого практичного плавання ...
Ось це нічим не чудовий вступ послужило для нас причиною запеклих суперечок і всіх слухачів училища розбило на два табори. Одні вважали, і не без підстави, що Врунгель - не інакше, як старий морський вовк на спокої. Навігацію він знав блискуче, викладав цікаво, з вогником, і досвіду у нього, мабуть, вистачало. Схоже було, що Христофор Боніфатійович і справді зборознив все моря і океани.
Але люди, як відомо, бувають різні. Одні довірливі понад усяку міру, інші, навпаки, схильні до критики і сумніву. Знайшлися і серед нас такі, які стверджували, що наш професор, на відміну від інших навігаторів, сам ніколи не виходив в море.
На доказ цього безглуздого твердження вони приводили зовнішність Христофора Боніфатійовича. А зовнішність його дійсно якось не в'язалася з нашим уявленням про бравого моряка.
Христофор Боніфатійович Врунгель ходив у сірій толстовці, підперезаний вишитим пояском, волосся гладко зачісував з потилиці на лоб, носив пенсне на чорному шнурку без оправи, чисто голився, був огрядним і низькорослим, голос мав стриманий і приємний, часто посміхався, потирав ручки, нюхав тютюн і всім своїм виглядом більше схожий на відставного аптекаря, ніж на капітана далекого плавання.
І ось, щоб вирішити суперечку, ми якось попросили Врунгеля розповісти нам про свої колишні походах.
- Ну що ви! Чи не час зараз, - заперечив він з посмішкою і замість чергової лекції влаштував позачергову контрольну по навігації.
Коли ж після дзвінка він вийшов з пачкою зошитів під пахвою, наші суперечки припинилися. З тих пір ніхто вже не сумнівався, що, на відміну від інших навігаторів, Христофор Боніфатійович Врунгель придбав свій досвід домашнім порядком, не пускаючись в далеке плавання.
Так би ми і залишилися при цьому помилковому думці, якби мені дуже скоро, але абсолютно несподівано не поталанило почути від самого Врунгеля розповідь про кругосвітню подорож, повному небезпек і пригод.
Сталося це випадково. Того разу після контрольної Христофор Боніфатійович пропав. Дня через три ми дізналися, що по дорозі додому він втратив в трамваї калоші, промочив ноги, простудився і зліг. А час стояло гаряче: весна, заліки, іспити ... Зошити потрібні були нам кожен день ... І ось мене як старосту курсу відрядили до Врунгеля на квартиру.
Я відправився. Без праці знайшов квартиру, постукав. І тут, поки я стояв перед дверима, мені абсолютно ясно представився Врунгель, обкладений подушками і закутаний ковдрами, з-під яких стирчить почервонілий від простуди ніс.
Я постукав знову, голосніше. Мені ніхто не відповів. Тоді я натиснув дверну ручку, відчинив двері і ... остовпів від несподіванки.
Замість скромного відставного аптекаря за столом, заглибившись у читання якоїсь стародавньої книги, сидів грізний капітан у повній парадній формі, з золотими нашивками на рукавах. Він люто гриз величезну прокурену трубку, про пенсне й згадки не було, а сиві, розпатлане волосся жмутами стирчали на всі боки. Навіть ніс, хоча він і справді почервонів, став у Врунгеля якось солідніше і всіма своїми рухами висловлював рішучість і відвагу.
На столі перед Врунгелем в спеціальній стійкою стояла модель яхти з високими щоглами, з білосніжними вітрилами, прикрашена різнокольоровими прапорами. Поруч лежав секстант. Недбало кинутий згорток карт наполовину закривав сушений акулячий плавник. На підлозі замість килима розпласталася моржової шкура з головою і з іклами, в кутку валявся адміралтейський якір з двома смичками іржавої ланцюга, на стіні висів кривий меч, а поряд з ним - звіробійний гарпун. Було ще щось, але я не встиг розглянути.
Двері рипнули. Врунгель підняв голову, заклав книжку невеликим кинджалом, підвівся і, хитаючись як в шторм, ступив мені назустріч.

- Дуже приємно познайомитися. Капітан далекого плавання Врунгель Христофор Боніфатійович, - сказав він громовим басом, простягаючи мені руку. - Чому зобов'язаний вашим відвідуванням?
Я, зізнатися, трошки злякався.
- Так ось, Христофор Боніфатійович, щодо зошитів ... хлопці прислали ... - почав було я.
- Пробачте, - перебив він мене, - винен, не впізнав. Хвороба клята всю пам'ять відбило. Старий став, нічого не поробиш ... Так ... так, говорите, за зошитами? - перепитав Врунгель і, схилившись, став ритися під столом.
Нарешті він дістав звідти пачку зошитів і ляснув по ним своєї широкої волохатих рукою, та так ляснув, що пилюка полетіла в усі сторони.
- Ось, будь ласка, - сказав він, попередньо голосно, зі смаком, чхнув, - у всіх «відмінно» ... Так-с, «відмінно»! Вітаю! З повним знанням науки кораблеводіння підете борознити морські простори під покровом торгового прапора ... Похвально, до того ж, знаєте, і цікаво. Ах, молода людина, скільки непередаваних картин, скільки незабутніх вражень чекає вас попереду! Тропіки, полюси, плавання по дузі великого кола ... - додав він замріяно. - Я, знаєте, всім цим марив, поки сам не поплавав.
- А ви хіба плавали? - не подумавши, вигукнув я.
- А як же! - образився Врунгель. - Я-то? Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. У деякому роді єдиний в світі кругосвітній похід на двомісній парусній яхті. Сто сорок тисяч миль. Маса заходів, маса пригод ... Звичайно, тепер часи не ті. І звичаї змінилися, і положення, - додав він, помовчавши. - Багато чого, так би мовити, постає тепер в іншому світлі, але все ж, знаєте, оглянешся ось так тому, в глибину минулого, і доводиться визнати: багато було і цікавого і повчального в тому поході. Є що згадати, є що розповісти! ... Та ви присядьте ...
З цими словами Христофор Боніфатійович підсунув мені китовий хребець. Я сів на нього, як на крісло, а Врунгель став розповідати.

Глава II, в якій капітан Врунгель розповідає про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, і про деяких окремих випадках практики судноводіння

Сидів я ось так у своїй будці, і, знаєте, набридло. Вирішив згадати молодість - і трусонув. Так трусонув, що по всьому світу пил пішла! ... Так-с. Вам, вибачте, поспішати зараз нікуди? От і відмінно. Тоді й почнемо по порядку.
Я в ту пору, звичайно, був молодший, але не так, щоб зовсім хлопчисько. Ні. І досвід був за плечима, і роки. Стріляний, так би мовити, горобець, на хорошому рахунку, з положенням, і, скажу вам не хизуючись, по заслугах. При таких обставинах я міг би отримати в командування найбільший пароплав. Це теж досить цікаво. Але в той час найбільший пароплав був якраз в плаванні, а я чекати не звик, плюнув і вирішив: піду на яхті. Це теж, знаєте, не жарт - піти в навколосвітнє плавання на двомісній парусній посудинка.
Ну, став шукати судно, придатне для виконання задуманого плану, і, уявіть, знайшов. Якраз те, що потрібно. Точно для мене будували.
Яхта, правда, вимагала невеликого ремонту, але під особистим моїм наглядом її за дві секунди привели в порядок: пофарбували, поставили нові вітрила, щогли, змінили обшивку, вкоротили кіль на два фути, надставіть борту ... Словом, довелося повозитися. Але зате вийшла НЕ яхта - іграшка! Сорок футів по палубі. Як, йдеться: «Шкарлупки у владі моря».
Я не люблю передчасних розмов. Судно поставив у бережка, закрив брезентом, а сам поки зайнявся підготовкою до походу.
Успіх, подібного підприємства, як ви знаєте, багато в чому залежить від особового складу експедиції. Тому я особливо ретельно вибирав свого супутника - єдиного помічника і товариша в цьому довгому і важкому шляху. І, мушу зізнатися, мені пощастило: мій старший помічник Лом виявився людиною дивовижних душевних якостей. Ось, судіть самі: зростання сім футів шість дюймів, голос - як у пароплава, незвичайна фізична сила, витривалість. При всьому тому відмінне знання справи, вражаюча скромність - словом, все, що потрібно першокласному морякові. Але був і недолік у Лома. Єдиний, але серйозний: повне незнання іноземних мов. Це, звичайно, важливий порок, але це не зупинило мене. Я зважив положення, подумав, прикинув і наказав Лому в терміновому порядку оволодіти англійською розмовною мовою. І, знаєте, Лом опанував. Не без труднощів, а й вивчив за три тижні.
Для цієї мети я обрав особливий, доти невідомий метод викладання: я запросив для мого старшого помічника двох викладачів. При цьому один навчав його з початку, з абетки, а інший з кінця. І, уявіть, з азбукою-то у Лома і не заладилося, особливо з вимовою. Дні і ночі безперервно мій старший помічник Лом розучував важкі англійські букви. І, знаєте, не обійшлося без неприємностей. Ось так одного разу він сидів за столом, вивчаючи дев'яту букву англійського алфавіту - «ай».
- Ай ... ай ... ай ... - твердив він на всі лади, все голосніше і голосніше.
Сусідка почула, заглянула, бачить: здоровий чолов'яга сидить, кричить «ай!». Ну, вирішила, що бідоласі погано, викликала «швидку допомогу». Приїхали. Накинули на хлопця гамівну сорочку, і я насилу на інший день визволив його з лікарні. Втім, скінчилося все благополучно: рівно через три тижні мій старший помічник Лом доніс мені рапортом, що обидва викладача доучили його до середини, і, таким чином, завдання виконано. В той же день я призначив відхід. Ми і без того затрималися.
І ось, нарешті, довгоочікуваний момент настав. Зараз, можливо, подія це пройшло б і непоміченим. Але в той час такі походи були в дивину. Сенсація, так би мовити. І не дивно, що з ранку в той день юрби цікавих загатили берег. Тут, знаєте, прапори, музика, загальне тріумфування ... Я встав в кермо і скомандував:
- Підняти вітрила, віддати носовий, кермо на праву!
Вітрила злетіли, розпустилися, як білі крила, взяли вітер, а яхта, розумієте, варто. Віддали кормовий кінець - все одно варто. Ну, бачу - треба вживати рішучих заходів. А тут як раз буксир йшов мимо. Я схопив рупор, кричу:
- Гей, на буксирі! Прийми кінець, чорт жебрати!
Буксир потягнув, пихкає, милить воду за кормою, тільки що на диби не встає, а яхта - ані руш ... Що за притча?
Раптом щось ухнуло, яхта нахилилася, я на мить втратив свідомість, а коли прийшов до тями, дивлюся - конфігурація берегів різко змінилася, натовпу розсіялися, вода кишить головними уборами, тут же плаває будка з морозивом, верхи на ній сидить молода людина з кіноапаратом і крутить ручку.
А під бортом у нас цілий зелений острів. Я подивився - і все зрозумів: теслі недогледіли, поставили свіжий ліс. І, уявіть, за літо яхта всім бортом пустила коріння і приросла. А я ще дивувався: звідки такі красиві кущики на березі? Так. А яхта побудована міцно, буксир добрий, канат міцний. Як смикнули, так полберега і віднесло разом з кущами. Недарма, знаєте, свіжий ліс не рекомендується вживати при суднобудуванні ... Неприємна історія, що й казати, але, на щастя, все закінчилося щасливо, без жертв.
У мої плани затримка не входила, зрозуміло, але тут нічого не поробиш. Це, так би мовити, «форс-мажор» - непередбачена обставина. Довелося встати на якір і очистити борту. А то, розумієте, незручно: рибалок не зустрінеш - риби засміють. Не годиться зі своєю садибою плавати.
Я і мій старший помічник Лом весь день провозилися з цією роботою. Намучилися, зізнатися, неабияк, намокли, змерзли ... І ось уже ніч спустилася над морем, зірки висипали на небі, на суднах б'ють опівнічну склянку. Я відпустив Лома спати, а сам залишився на вахті. Стою, думаю про труднощі і принади майбутнього походу. І так це, знаєте, розмріявся, не помітив, як і ніч минула.
А вранці мене чекав страшний сюрприз: я не тільки добу ходу втратив з цією аварією - я втратив назва корабля!
Ви, можливо, думаєте, що назва ролі не грає? Помиляєтеся, юначе! Ім'я для корабля - то ж, що прізвище для людини. Так ось, недалеко ходити за прикладом: Врунгель, скажімо, звучна, красива прізвище. А коли б я був який-небудь заколов-Бодайло, або ось учень у мене був - Суслик ... Хіба я міг би розраховувати на те повагу і довіру, яким користуюся зараз? Ви тільки уявіть собі: капітан далекого плавання Суслик ... Смішно-с!
Ось так само і судно. Назвіть судно «Геркулес» або «Богатир» - перед ним льоди розступляться самі, а спробуйте назвіть своє судно «Корито» - воно і плавати буде, як корито, і неодмінно перекинеться де-небудь при самій тихій погоді.
Ось тому я перебрав і зважив десятки імен, перш ніж зупинив свій вибір на тому, що мала носити моя красуня яхта. Я назвав яхту «Перемога». Ось славне ім'я для славного корабля! Ось ім'я, яке не соромно пронести по всіх океанах! Я замовив мідні литі літери і сам зміцнив їх на зрізі корми. Начищені до блиску, вони вогнем горіли. За півмилі можна було прочитати: «Перемога».
І ось в той нещасливий день, під ранок, я стою один на палубі. На море штиль, порт ще не прокинувся, після безсонної ночі хилить до сну ... Раптом бачу: пихкає портовий катерок-роботяга, підходить прямо до мене і - хлоп на палубу пачку газет! Честолюбство, звичайно, певною мірою порок. Але всі ми люди, всі люди, як то кажуть, і кожному приємно, коли в газеті пишуть про нього. Так-с. І ось я розгортаю газету. читаю:
«Вчорашня аварія на старті кругосвітньої походу якнайкраще виправдала оригінальне ім'я, яке капітан Врунгель дав своєму судну ...»
Я трохи зніяковів, але, зізнатися, толком не зрозумів, про що розмова. Хапаю іншу газету, третю ... Тут в одній з них мені впадає в очі фотографія: в лівому кутку я, в правому мій старший помічник Лом, а посередині наша красуня яхта і підпис: «Капітан Врунгель і яхта" Біда ", на якій він відправляється ... »
Тоді я все зрозумів. Я кинувся на корму, подивився. Так і є: збило дві літери - «П» і «О».
Скандал! Непоправної скандал! Але зробити вже нічого неможливо: у газетярів довгі язики. Врунгеля, капітана «Перемоги», ніхто не знає, зате весь світ дізнався вже про мою «Біді».
Але довго сумувати не довелося. З берега потягнув вітерець, вітрила заворушилися, я розбудив Лома і став піднімати якір.
І поки ми йшли морським каналом, нам з усіх кораблів, як на зло, кричали:
- Гей, на «Біді», щасливого плавання!
Шкода було красивого імені, але нічого не поробиш. Так на «Біді» і пішли.

Вийшли в море. Я ще не встиг оговтатися від засмучення. І все-таки повинен сказати: добре в море! Недарма, знаєте, ще древні греки казали, що море всі негаразди змиває з душі людини.
Йдемо. Тиша, тільки хвилі шелестять уздовж бортів, щогла поскрипує, а берег йде, тане за кормою. Погода свежеет, белячка пішли по хвилях, звідкись прилетіли буревісники, вітерець став міцнішати. Працює, свистить в снастях справжній морський, солоний вітер. Ось і останній маяк залишився позаду, берегів наче й не було, тільки море кругом; куди не глянеш - скрізь море.
Я проклав курс, здав командування Лому, постояв ще хвилинку на палубі і пішов вниз, в каюту - подрімати годинку-другу перед вахтою. Недарма у нас, у моряків, йдеться: «Не виспатися завжди встигнеш».
Спустився, випив на сон грядущий чарочку рому, ліг на ліжко і заснув як убитий.
А через дві години, бадьорий і свіжий, піднімаюся на палубу. Озирнувся навколо, глянув вперед ... і в очах у мене потемніло.
На перший погляд - нічого, звичайно, особливого: то ж море кругом, ті ж чайки, і Лом в повному порядку, тримає штурвал, але попереду, прямо перед носом «Біди», - ледь помітна, як сіра ниточка, встає над горизонтом смужка берега.
А ви знаєте, що це означає, коли березі належить бути зліва за тридцять миль, а він у вас прямо по носі? Це повний скандал. Неподобство. Сором і ганьба для вас! Я був вражений, обурений і наляканий. Що робити? Чи повірите, я вирішив покласти судно на зворотний курс і з ганьбою повернутися до причалу, поки не пізно. Бо ж із таким помічником плавати - так заїдеш, що і не виберешся, особливо вночі.
Я вже зібрався віддати відповідну команду, вже і повітря в груди набрав, щоб побільше це вийшло, але тут, на щастя, все з'ясувалося. Лома видав ніс. Мій старший помічник весь час звертав ніс наліво, жадібно втягував повітря і сам тягнувся туди ж.
Ну, тоді я все зрозумів: в моїй каюті, по лівому борту, залишилася незакрите пляшка прекрасного рому. А у Лома рідкісний нюх на спиртне, і, зрозуміло, його тягнуло до пляшки. Це буває.
А раз так - значить, можна поправити. У деякому роді приватний випадок практики кораблеводіння. Бувають такі випадки, не передбачені наукою. Я не став навіть роздумувати, спустився в каюту і непомітно переніс пляшку на правий борт. Ніс у Лома потягнувся, як компас за магнітом, судно слухняно покотилося туди ж, а через дві години «Біда» лягла на колишній курс. Тоді я поставив пляшку попереду, біля щогли, і Лом більше не збивався з курсу. Він вів «Біду», як по ниточці, і тільки один раз особливо жадібно втягнув повітря і запитав:

- А що, Христофор Боніфатійович, не додати нам вітрил?
Це було слушна пропозиція. Я погодився. «Біда» і до того йшла непогано, а тут полетіла стрілою.
Ось таким чином і почалося наше далеке плавання.

Глава III. Про те, як техніка і винахідливість можуть відшкодувати недолік хоробрості, і про те, як в плаванні треба використовувати всі обставини, аж до особистого нездужання

Далеке плавання ... Слова-то які! Ви задумайтесь, молода людина, прислухайтеся до музики цих слів.
Дальнє ... даль ... простір неосяжний ... простір. Чи не правда?
А «плавання»? Плавання - це прагнення вперед, рух, іншими словами.
Значить, так: рух в просторі.
Тут, знаєте, астрономією пахне. Відчуваєш себе в деякому роді зіркою, планетою, супутником, на худий кінець.
Ось тому і тягне таких людей, як я або, скажімо, мій тезка Колумб, в далеке плавання, у відкритий океан, на славні морські подвиги.
І все ж не в цьому головна сила, яка змушує нас залишати рідні береги.
І якщо хочете знати, я вам відкрию секрет і поясню, в чому тут справа.
Задоволення далекого плавання неоціненні, що говорити. Але є більше задоволення: розповісти в колі близьких друзів і випадкових знайомих про явища прекрасних і незвичайних, свідками яких ви стаєте в далекому плаванні, розповісти про тих положеннях, часом забавних, часом трагічних, в які раз у раз ставить вас мінливості долі мореплавця.
Але в морі, на великій океанській дорозі, що ви можете зустріти? Воду і вітер головним чином.
А що ви можете пережити? Шторми, штиль, блукання в туманах, вимушені простої на мілинах ... Бувають, звичайно, і у відкритому морі різні надзвичайні події, і в нашому поході їх було чимало, але в основному про воду, про вітер, про тумани і мілини багато не розкажеш.
Розповісти щось, покладемо, можна б. Розповісти є що: бувають, припустимо, смерчі, тайфуни, перлинні обмілини - хіба мало що! Все це разюче цікаво. Ну, риби там, кораблі, спрути - теж і про це можна розповісти. Та ось біда: стільки вже про це розповісти, що не встигнете ви рот розкрити - всі ваші слухачі відразу розбіжаться, як карасі від акули.
Інша справа - заходи, нові берега, так би мовити. Там, знаєте, є на що подивитися, є чому здивуватися. Так-с. Недарма кажуть: «Що місто, то норов».
Ось тому такий моряк, як я, допитливий і не пов'язаний комерційними інтересами, намагається всіляко урізноманітнити своє плавання заходами в чужі країни. І в цьому відношенні плавання на маленькій яхті представляє незліченні переваги.
А як же, знаєте! Встали ви, припустимо, на вахту, схилилися над картою. Ось ваш курс, праворуч якесь царство, зліва якась держава, як в казці. Але ж там теж люди живуть. А як живуть? Цікаво адже подивитися хоч одним оком! Цікаво? Будьте ласкаві, поцікавтеся, хто ж вам не велить? Кермо на борт ... і ось уже вхідний маяк на горизонті! Ось так то!
Так-с. Ми йшли з попутним вітром, туман лежав над морем, і «Біда» безшумно, як привид, милю за милею ковтала простір. Не встигли ми озирнутися, пройшли Зунд, Каттегат, Скагеррак ... Я не міг натішитися на ходові якості яхти. І ось на п'яту добу, на світанку, туман розсіявся, і по правому борту у нас відкрилися берега Норвегії.
Можна б пройти мимо, але куди поспішати? Я скомандував:
- Право на борт!
Мій старший помічник Лом поклав кермо круто направо, і через три години ланцюг нашого якоря загуркотів в красивому і тихому фіорді.
Ви не бували в фіордах, молода людина? Даремно! Неодмінно побувайте при нагоді.
Фіорди, або шхери, іншими словами, - це, знаєте, такі вузькі затоки і бухти, заплутані, як курячий слід, а кругом скелі, пориті тріщинами, оброслі мохом, високі і неприступні. У повітрі стоїть урочисте спокій і непорушна тиша. Краса надзвичайна!
- А що, Лом, - запропонував я, - не зійти нам погуляти до обіду?
- Є погуляти до обіду! - гаркнув Лом, та так, що птахи хмарою піднялися зі скель, а відлуння (я порахував) тридцять два рази повторило: «Біда ... біда ... біда ...»
Скелі як би вітали прихід нашого судна. Хоча, звичайно, на іноземний манер, наголос не там, але все ж, знаєте, приємно і дивно. Втім, по правді сказати, особливо і дивуватися нічому. Там дивовижне відлуння в фіордах ... Та одне відлуння! Там, батенька, казкові місця і казкові бувають події. Ви послухайте, що далі сталося.
Я закріпив стерно і пішов переодягнутися в каюту. Лом теж спустився. І ось, знаєте, я вже зовсім готовий, шнури черевики - раптом відчуваю: судно отримало різкий нахил на ніс. Стривожений, кулею вилітаю на палубу, а око моє представляється сумна картина: ніс яхти цілком у воді і продовжує швидко занурюватися, корми ж, навпаки, здіймається догори.
Я зрозумів, що сам винен: не врахував особливостей грунту, а головне - прилив прогавив. Якір зачепився, тримається, як влитий, а вода підпирає. І ланцюг потруїти неможливо: весь ніс у воді, ходи-но пірнай до брашпиля. Куди там!
Тільки-но ми встигли задерти наглухо вхід в каюту, як «Біда» зайняла абсолютно вертикальну позицію, на зразок рибальського поплавка. Ну і довелося змиритися перед стихією. Нічого не поробиш. Врятувалися на кормі. Так там і пересиділи до вечора, поки вода почала спадати. Ось так.
А ввечері, навчений досвідом, я ввів судно в вузьку протоку і причалив до берега. Так-то, думаю, буде вірніше.
Так-с. Приготували скромний вечерю, справили прибирання, запалили вогні, як годиться, і вляглися спати, впевнені, що не повториться історія з якорем. А вранці, на світанку, Лом будить мене і рапортує:
- Дозвольте доповісти, капітан: повний штиль, барометр показує ясно, температура зовнішнього повітря дванадцять градусів за Цельсієм, уможливити відбір проб глибини і температури води не виявилося можливим за відсутністю такої.
Я спросоння не відразу і зрозумів, про що він говорить.
- Тобто як це за «відсутністю»? - питаю. - Куди ж вона поділася?
- Пішла з відливом, - рапортує Лом. - Судно заклинило між скелями і перебуває в стані стійкої рівноваги.
Вийшов я, бачу - та ж пісня та на новий лад. Те прилив нас поплутав, тепер відплив жарти жартує. Те, що прийняв я за пролівчік, виявилося ущелиною. До ранку вода зійшла, і ми встали на твердий грунт, як в сухому доці. Під кілем - прірва в сорок футів, вибратися немає ніякої можливості. Куди там вибратися! Одне залишається - сидіти, чекати погоди, припливу, вірніше сказати.

Але я не звик витрачати час по-пустому. Оглянув яхту з усіх боків, кинув за борт шторм-трап, взяв сокиру, рубанок, кисть. Урівень обтесав борту в тих місцях, де залишилися сучки, зафарбував. А коли вода пішла на прибуток, Лом закинув з корми вудку і наловив риби на юшку. Так що, бачите, навіть таке неприємне обставина, якщо з розумом узятися, можна обернути на користь справі, так би мовити.
Після всіх цих подій розсудливість підказувало покинути цей зрадницький фіорд. Хто ж його знає, які він ще готує сюрпризи? Але я людина, як ви знаєте, сміливий, наполегливий, навіть кілька впертий, якщо хочете, і не звик відмовлятися від прийнятих рішень.
Так і в той раз: вирішив гуляти - значить, гуляти. І як тільки «Біда» встала на воду, я перевів її на нове, безпечне місце. Витравив ланцюг достовірніше, і ми вирушили.
Йдемо між скелями по стежці, і чим далі йдемо, тим більш вражаючим навколишня природа. На деревах білки, пташки якісь: «чик-чирик», а під ногами сухий хмиз тріщать, і здається: зараз вийде ведмідь і зареве ... Тут же ягоди, суниця. Я, знаєте, ніде не бачив такої суниці. Велика, з горіх! Ну, ми захопилися, заглибилися в ліс, забули зовсім про обід, а коли схаменулися, дивимося - пізно. Уже сонце схилилося, тягне прохолодою. І куди йти, невідомо. Кругом ліс. Куди не подивишся, всюди ягоди, ягоди, одні ягоди ...
Спустилися вниз, до фіорду, бачимо - не той фіорд. А час вже до ночі. Нічого не вдієш, розвели багаття, ніч абияк пройшла, а вранці полізли на гору. Може бути, думаємо, звідти, зверху, побачимо «Біду».
Ліземо в гору, нелегко при моїй комплекції, але ліземо, підкріплюється суницею. Раптом чуємо ззаду якийсь шум. Не те вітер, не те водоспад, тріщить щось все голосніше, і як ніби пахне димком.
Я обернувся, дивлюся - так і є: вогонь! Обступає з усіх боків, стіною йде за нами. Тут вже, знаєте, не до ягід.
Білки покидали гнізда, стрибають з гілки на гілку, все вище по схилу. Птахи піднялися, кричать. Шум, паніка ...
Я не звик бігати від небезпеки, але тут, робити нічого, треба рятуватися. І повним ходом за білками, на вершину скелі, - більше нікуди.
Вилізли, віддихалися, озирнулися навкруги. Положення, доповім вам, безвихідне: з трьох сторін вогонь, з четвертої - крута скеля ... Я подивився вниз - високо, аж дух перехопило. Картинка, загалом, безрадісна, і єдине втішне пляма на цьому похмурому горизонті - наша «Біда» -красавіца. Варто якраз під нами, трохи хитається на хвилі і щоглою, як пальчиком, вабить до себе на палубу.
А вогонь все ближче. Білок кругом сила-силенна. Осміліли. У інших, знаєте, хвости в вогні пообгорелі, так ті особливо хоробрі, нахабні, простіше сказати: лізуть прямо на нас, штовхаються, натискають, того й гляди, зіпхнуть в вогонь. Ось воно як багаття розводити!
Лом в розпачі. Білки теж в розпачі. Зізнатися, і мені не солодко, але я не подаю виду, міцніла - капітан не повинен піддаватися зневірі. А як же!
Раптом дивлюся - одна білка націлилась, хвіст розпушила і стриб прямо на «Біду», на палубу. За нею друга, третя і, дивлюся, - як горох, посипалися. У п'ять хвилин у нас на скелі стало чисто.
А ми що, гірші білок, чи що? Я вирішив теж стрибати. Ну, викупаємося в крайньому випадку. Подумаєш, велика важливість! Це навіть корисно перед сніданком - скупатися. А у мене так: вирішено - значить, зроблено.
- Старший помічник, за білками - повний вперед! - скомандував я.
Лом ступив, заніс уже ногу над прірвою, але раптом вивернувся, як кішка, і тому.
- Не можу, - каже, - Христофор Боніфатійович, вибачте! Не буду стрибати, я краще згорю ...
І я бачу: справді згорить людина, а стрибати не стане. Природна боязнь висоти, хвороба свого роду ... Ну що тут робити! Чи не кидати ж бідолаху Лома!
Інший би розгубився на моєму місці, але я не такий. Я знайшов вихід.
У мене з собою виявився бінокль. Прекрасний морський бінокль з дванадцятикратним наближенням. Я наказав Лому поставити бінокль по очах, підвів його до краю скелі і строгим голосом питаю:
- Старший помічник, скільки білок у вас на палубі?
Лом почав рахувати:
- Одна, дві, три, чотири, п'ять ...
- Відставити! - крикнув я. - Без рахунку прийняти, загнати в трюм!
Тут почуття службового обов'язку взяло верх над свідомістю небезпеки, та й бінокль, як не кажіть, допоміг: наблизив палубу. Лом спокійно ступив у прірву ...

Я глянув услід - тільки бризки піднялися стовпом. А через хвилину мій старший помічник Лом вже видерся на борт і почав заганяти білок.
Тоді і я пішов тим же шляхом. Але мені, знаєте, легше: я людина бувала, можу без бінокля.
А ви, молода людина, врахуйте цей урок, при нагоді стане в нагоді: зберетеся, наприклад, з парашутом стрибати, неодмінно візьміть бінокль, хоч поганенький, такий-сякий, а все-таки, знаєте, якось легше, не так високо.
Ну, зістрибнув. Виринув. Забрався і я на палубу. Хотів Лому допомогти, та він хлопець меткий, один впорався. Не встиг я віддихатися, а він уже зачинив люк, став на фронт і рапортує:
- Прийнято без ліку повний вантаж білок живцем! Які будуть розпорядження?
Ось тут, знаєте, подумаєш, які розпорядження.
На перших порах ясно, піднімати якір, ставити вітрила та й іти по-доброму від цієї палаючої гори. Ну його до біса, цей фіорд. Дивитися тут нічого більше, та й жарко стало до того ж ... Так що з цього питання у мене сумнівів не виникло. А ось що з білками робити? Тут, знаєте, гірше становище. Чорт їх знає, що з ними робити? Добре, ще вчасно в трюм загнали, а то, знаєте, зголодніли негідні тваринки, почали гризти снасті. Ще б трохи - і став весь такелаж.
Ну звичайно, можна б обдерти з білок шкурки і здати в будь-якому порту. Хутро цінний, добротний. Не без вигоди можна б провести операцію. Але це якось недобре; вони нас врятували, у всякому разі вказали шлях до порятунку, а ми з них останні шкурки! Не в моїх це правилах. А з іншого боку, везти з собою всю цю компанію навколо світу - теж задоволення не з приємних. Адже це означає годувати, поїти, доглядати. А як же - це закон: прийняв пасажирів - створи умови. Тут, знаєте, клопоту не оберешся.
Ну я вирішив так: будинки розберемося. А у нас, у моряків, де будинок? У морі. Макаров, адмірал, пам'ятайте, як говорив: «У морі - значить дому». Ось і я так. Гаразд, думаю, вийдемо в море, а там подумаємо. Запитаємо в крайньому випадку інструкції в порту відправлення. Так-с.
Ось і пішли. Йдемо. Зустрічаємося з рибалками, з пароплавами. Добре! А до вечора вітерець закрепчал, почався справжній шторм - балів десять. Море бушує. Як підніме нашу «Біду», як кине вниз! ... Снасті стогнуть, щогла скрипить. Білки в трюмі заколисати з незвички, а я радію: «Біда» моя тримається молодцем, на п'ять з плюсом здає штормовий іспит. І Лом - героєм: надів зюйдвестку, варто, як влитий, біля керма і твердою рукою тримає штурвал. Ну, я постояв ще, подивився, помилувався на стихію, що розбушувалася і пішов до себе в каюту. Сів до столу, ввімкнув приймач, надів навушники і слухаю, що там в ефірі твориться.
Чудова це штука - радіо. Натиснеш кнопку, повернеш рукоятку - і на-ка, все до твоїх послуг: музика, погода на завтра, останні новини. Інші, знаєте, хворіють щодо футболу - так теж, будь ласка: «Удар! Ще удар! ... І воротар виймає м'яч з сітки ... »Словом, не мені вам розповідати: радіо - велика річ! Але я в той раз якось невдало потрапив. Зловив Москву, налаштувався, чую: «Іван ... Роман ... Костянтин ... Уляна ... Тетяна ... Семен ... Кирило ...» - точно в гості прийшов і знайомишся. Прямо хоч не слухай. А у мене ще зуб був з дуплом, розболівся щось ... повинно бути, після купання, - так розболівся, хоч плач.
Ну, я вирішив прилягти, відпочити. Зовсім було зняв навушники, раптом чую: ніяк, SOS? Прислухався: «Т-Т-Т ... Та, Та, Та, Т-Т-Т ...» Так і є: сигнал лиха. Судно гине, і тут десь, близько. Я завмер, ловлю кожен звук, хочу дізнатися детальніше: де? що? В цей час накотилася хвиля, та так піддала «Біду», що вона, бідолашна, зовсім лягла на борт. Білки завили. Але це б ще нічого. Тут набагато гірше вийшло: приймач стриб зі столу, зірвався, знаєте, хлоп про перебирання і розлетівся на шматки. І бачу: не збереш. Передачу, звичайно, як ножем відрізало. І таке важке почуття: поруч хтось терпить лихо, а де, хто - невідомо.
Треба йти виручати, а куди йти - хто його знає? І зуб ще гірше розболівся.
І ось уявіть: він-то мене і врятував! Я не довго думаючи хапаю кінець антени - і прямо в зуб, в дупло. Біль пекельна, іскри з очей посипалися, але зате прийом знову налагодився. Музики, правда, не чути, та мені, зізнатися, тут музика і ні до чого. Яка там музика! А морзе зате - краще не придумаєш: точка - кольне непомітно, як БуЛавочка, а вже тире - точно хто шуруп туди закручує. І ніякого підсилювача не потрібно, і ніякої настройки - хворий зуб з дуплом і без того має високу чутливість. Терпіти важко, звичайно, але що поробиш: в такому положенні доводиться жертвувати собою.

І, повірите чи, так всю передачу до кінця на зуб і прийняв.
Записав, розібрав, перевів. Виявляється, майже поруч з нами норвезький парусник зазнав аварії: сів на мілину на Доггербанке, отримав пробоїну, ось-ось піде на дно.
Тут думати ніколи, треба йти виручати. Я забув про зубний біль і сам став розпоряджатися порятунком. Піднявся на палубу, став до штурвалу.
Йдемо. Ніч кругом, холодне море, хвилі хльостають, вітер свистить ...
Ну, з півгодини пройшли, відшукали норвежців, освітили ракетами. Я бачу - справа погань. Впритул, борт до борту, не станеш - розіб'є. Шлюпки у них все знесло, а на кінцях перетягувати людей в таку погоду теж ризиковано: Перетоплять, чого доброго.
Зайшов з одного боку, зайшов з іншого - нічого не виходить. А шторм розігрався ще дужче. Як накотить на це суднішко хвиля, так його і не видно зовсім. Перекочує через палубу, одні щогли стирчать ... Стоп, думаю, це нам на руку.
Я вирішив ризикнути. Зайшов на вітер, повернув оверштаг і разом з хвилею на всіх вітрилах пішов фордевінд повним ходом.
Розрахунок тут був найпростіший: у «Біди» осаду невелика, а хвилі - як гори. Втримаємося на гребені - якраз і проскочимо над палубою.
Ну, знаєте, норвежці вже зневірилися, а я тут як тут. Стою в кермі, правлю так, щоб не зачепити за щогли, а Лом ловить потерпілих прямо за комір, відразу по двоє. Вісім разів так пройшли і витягли всіх - шістнадцять осіб на чолі з капітаном.
Капітан трошки образився: йому останньому належить залишати судно, а Лом в поспіху та в темряві не розібрав, підчепив його першим. Негарно вийшло, звичайно, ну та нічого, буває ... І тільки зняли останню пару, дивлюся - котить дев'ятий вал. Налетів, ухнув - тільки тріски полетіли від нещасного суднішка.
Норвежці зняли шапки, коштують тремтять на палубі. Ну, і ми подивилися ... Потім розвернулися, лягли на курс і пішли повним ходом назад, до Норвегії.
На палубі тіснота - НЕ повернешся, але норвежці нічого, задоволені навіть. Та й зрозуміло: звичайно, і тісно і холодно, а все краще, ніж купатися в таку погоду.
Так ... Виручив, врятував норвежців. Ось тобі і «Біда»! Для кого біда, для кого чудове, так би мовити, позбавлення від загибелі.
А все винахідливість! В далекому плаванні, молода людина, якщо хочете бути хорошим капітаном, ніколи не втрачайте жодної можливості, використовуйте всі для користі справи, навіть приватне нездужання, якщо до того випаде нагода. Ось так то!

Глава IV. Рівень моральності скандинавських народів, про неправильне вимові деяких географічних назв і про застосування білок в морській справі

Прийшли назад до Норвегії, в місто Ставангер. Ці моряки виявилися шляхетними людьми і прийняли нас чудово.
Мене і Лома помістили в найкращому готелі, яхту за свій рахунок пофарбували найдорожчою фарбою. Так що там яхту, - білок і тих не забули: виписали на них документи, оформили як вантаж, а потім приходять і запитують:
- Як накажете годувати ваших милих тварин?
А чим їх годувати? Я в цій справі нічого не розумію, ніколи білок не розводив. Запитав у Лома, той каже:
- Точно не скажу, але, пам'ятається, горіхами і сосновими шишками.
І ось, уявляєте, яка випадковість: я вільно пояснюється по-норвезьких, а ось ці два слова забув. Крутяться на мові, а згадати не можу. Як забило. Думав, думав, як бути? Ну і придумав: послав Лома разом з норвежцями в бакалійну лавку.
- Подивіться, - кажу, - може бути і знайдете що відповідне.
Пішов він. Потім повернувся, доповів, що все в порядку: знайшов, мовляв, і горіхи і шишки. Мене, зізнатися, дещо здивувало, що в крамниці торгують шишками, але, знаєте, в чужій країні чого не буває! Може, думаю, для самоварів або, там, ялинки прикрашати, хіба мало для чого?
А ввечері приходжу на «Біду» - подивитися, як йде забарвлення, заглянув в трюм до білків - і щоб ви думали! Лом помилився, але до чого ж вдало помилився!
Дивлюся - сидять мої білки, як на іменинах, і за обидві щоки наминали горіхову халву. Халва в банках, і на кожній, на кришці, намальований горіх. А з шишками ще краще: замість шишок привезли ананаси. Ну і дійсно, хто не знає, легко може сплутати. Ананаси, правда, розміром побільше, в іншому схожі, і запах той же. Лом там, в крамничці, як побачив, ткнув пальцем туди-сюди, - ось воно так і вийшло.
Ну, стали нас водити по театрах, по музеям, показувати різні пам'ятки. Показали, між іншим, живого коня. Це у них велика рідкість. Їздять там на автомобілях, ще більше ходять пішки. Орали в той час своїми силами, вручну, так що коні були їм ні до чого. Яких молодші - повивезлі, постарше - так повиздихали, а які залишилися, так ті стоять в зоопарках, жують сіно і мріють.
І якщо виведуть коня на прогулянку, зараз же збирається натовп, всі дивляться, кричать, порушують вуличний рух. Все одно як у нас пішов би жираф по вулиці, так теж, я думаю, старшина не знав би, яке світло на світлофорі запалювати.
Ну, а нам кінь не в дивину. Я навіть вирішив здивувати норвежців: схопив її за холку, схопився, пришпорив каблуками.

Норвежці ахнули, а на другий ранок все газети помістили статтю про мою хоробрості і фотографію: мчить кінь навскач і я на ній. Без сідла, кітель розстебнувся, тріпоче на вітрі, кашкет збилася, ноги бовтаються, а у коня хвіст трубою ...
Після я зрозумів: неважлива фотографія, не варта уваги моряка, але тоді зопалу не звернув уваги і був теж задоволений.
І норвежці залишилися задоволені.
Взагалі потрібно сказати, приємна ця країна. І народ там хороший, такий, знаєте, тихий народ, привітний, добродушний.
Я там, в Норвегії, не раз, звичайно, і перш бував, і замолоду, пам'ятаю, такий у мене вийшов випадок.
Висадилися ми в одному порту, а звідти мій шлях лежав по залізниці.
Ну-с, приходжу на станцію. Поїзд не скоро. З валізами гуляти, прямо скажемо, - важко і незручно.
Розшукав я начальника станції, питаю:
- Де тут у вас камера зберігання?
А начальник, славний такий дідок, розвів руками.
- Вибачте, - каже, - спеціального приміщення для зберігання ручної поклажі у нас не передбачено. Але це нічого, ви, - каже, - не соромтеся, залиште, тут ваші валізки, вони нікому не завадять, запевняю вас ...
Ось так то. А недавно дружок мій звідти прибув. У нього, уявіть, в поїзді з купе повели валізу. Так що там говорити: багато що змінилося і в звичаї і в поводженні. Ну як же, знаєте: у війну німці там побували - новий порядок наводили. І зараз відвідують країну різні просвітителі, піднімають спосіб життя на належну висоту. Ну і, звичайно, пообтерся народ, став спритнішим. Тепер вже й там розуміють, що де погано лежить. Культура!
Ну, а в той час жили там ще по-старому. Тихо жили. Але не всі. Були і тоді в Норвегії люди, так би мовити, передові, скуштували від дерева пізнання добра і зла. Ось, припустимо, власники великих магазинів, закладів, фабрик. Ці й тоді розуміли, де що погано лежить.
І мене це теж торкнулося самим, так би мовити, безпосереднім чином. Є там фірма одна - виробляє телефони, радіоприймачі ... Так ось, пронюхали ці фабриканти про мій зуб і занепокоїлися. Та й зрозуміло: адже якщо всі стануть на зуб приймати, ніхто і приймачів купувати не буде. Втрати-то який! Тут занепокоївся. Ну, і вирішили не довго думаючи заволодіти моїм винаходом, та й моїм зубом заодно. Перш за все, знаєте, так це, по-хорошому, прислали діловий лист з пропозицією продати мій дефектний зуб. А я розсудив, думаю: «З якої ж ласки?» Зуб ще нічого, кусати можна, а що з дуплом, так це вже, вибачте, моя справа. У мене ось один знайомий є, так він навіть любить, коли зуби болять.
- Звичайно, - каже, - коли болять, дійсно і боляче і неприємно, але зате, коли пройдуть, аж надто добре!
Так. Ну, я відповів, що не продаю зуб, і все тут ...
Так, думаєте, вони заспокоїлися? Як би не так! Вирішили викрасти мій зуб. З'явилися якісь негідники, ходять по п'ятах за мною, заглядають в рот, шепочуться ... Ну і стало мені не по собі: добре, як один зуб, так вже й бути, ну а як для вірності заберуть зовсім, з головою? Куди я без голови піду плавати?
Ось я і вирішив піти від гріха. Запросив в порту відправлення інструкції з питання про білках, а сам, щоб захиститися від зловмисників, прийняв особливі заходи: взяв дубову сходню, один кінець засунув під ворота пакгауза, інший під двері кубрика і наказав Лому вантажити «Біду» баластом.
Яхта осіла до фальшборту, сходня зігнулася, як пружина, одним тільки краєчком тримається під дверима. Я перед сном оглянув, перевірив готовність цієї споруди і спокійно ліг спати. Навіть вахту не поставив: нема чого. І ось, знаєте, під ранок прийшли. Я чую обережні кроки, скрип дверей, потім раптом - трах! - сходня вискочила з-під дверей, розігнулася ...
Я виходжу - і бачу: подіяла моя катапульта, та ще й як! Тут на березі була радіостанція, так цих негідників закинуло на саму верхівку, на щоглу. Вони там зачепилися штанами, висять і кричать на все місто.
Як вже їх знімали, не можу вам сказати - не бачив.
Тут як раз прийшов і відповідь з порту з приписом здати білок в Гамбург. Був там знаменитий зоопарк Гаденбека, так він скуповував різних звірів.
Я вам вже мав нагоду доповідати про деякі переваги спортивного плавання. У спортивному плаванні сам собі господар: куди хочеш, туди і йдеш. А вже якщо зв'язався з вантажем, тоді все одно як візник: віжки в руках, а везеш - куди накажуть.
Ось, припустимо, Гамбург. Та хіба я пішов би туди по своїй полюванні! Чого я там не бачив? Шуцманів, чи що? Ну і знову ж таки, знаєте, ускладнюється плавання, з'являється всіляка комерційна листування, міркування збереження вантажу, митні формальності, тим більше в Гамбурзі ... Народ там, не в приклад норвежцям, тертий, нечемний - того й гляди, обдеруть, як липку.
До речі, знаєте, ніяк не зрозумію, чому це у нас твердо так вимовляється: «Гамбург»? Неправильно це, тамтешні жителі називають своє місто «Хамбург». Воно і звучить м'якше, а головне, більше відповідає дійсності.
Так, але раз наказано, треба підкорятися. Привів в Гамбург «Біду», поставив біля стінки, сам одягнувся чистіше і пішов розшукувати Гаденбека. Приходжу в звіринець. Там, знаєте, і слони, і тигри, і крокодил, і птах марабу, і білка ця сама висить тут же в клітці. Та яка ще білка, що не моїм рівня! Мої ледарки, сидять в трюмі, об'їдаються халвою, а у цієї зроблена вертушка, і вона там весь час, як заводна, як білка в колесі, так і стрибає, так і крутиться. Задивишся!
Ну-с, розшукав я самого Гаденбека, представився і пояснив, що маю на борту повний вантаж білок, живцем, за подібною ціною.
Гаденбек подивився в стелю, склав руки на животі, покрутив пальцями.
- Білки, - каже, - це такі з хвостиками і з вушками? Як же, знаю. Так у вас білки? Ну що ж, я візьму. Тільки, знаєте, у нас дуже строго з контрабандою. Документи на них в порядку?
Тут я з вдячністю згадав норвежців і виклав на стіл документи. Гаденбек дістав окуляри, взяв хустинку, не поспішаючи став протирати скла. Раптом, звідки не візьмись, хамелеон. Стрибок на стіл, висунув свій язичіще, злизав папір і був такий. Я за ним. Та де там!

А Гаденбек склав свої окуляри, розвів руками.
- Без документів, - каже, - не можу. Радий би, та не можу. У нас щодо цього дуже строго.
Я засмутився, почав було сперечатися. Ну, бачу, робити нічого, пішов. Підходжу до пристані, дивлюся - на «Біді» щось негаразд. Натовп роззяв кругом, на борту шуцмани, митники, портові чиновники ... насідати на Лома, а той стоїть в середині і сяк-так отругівается.
Я протиснувся, заспокоїв їх і дізнався, в чому справа. А справа набула найнесподіваніший і неприємного характеру. Гаденбек, виявляється, вже подзвонив в митницю, а там підібрали статтю, звинуватили мене в незаконному ввезенні худоби і загрожують відібрати судно разом з вантажем ...
А мені і заперечити нічого: дійсно, документи втрачені, спеціального дозволу на ввезення білок я не отримував. Якщо правду сказати, хто ж повірить? Доказів немає ніяких, а змовчати - ще гірше.
Словом, бачу: кепські.
«Ех, - думаю, - куди не йшло! Ви так, і я так! »
Обсмикав кітель, випростався на весь зріст і найголовнішого чиновнику заявляю:
- Вимоги ваші, панове чиновники, необгрунтовані, оскільки в міжнародних морських законах прямо передбачений пункт, згідно з яким неодмінні приналежності судна, як-то: якоря, шлюпки, розвантажувальні і рятувальні пристосування, засоби зв'язку, сигнальні пристрої, паливо і ходові машини в кількості, необхідному для безпечного плавання, ніякими портовими зборами не обкладаються і спеціальному оформленню не підлягають.
- Абсолютно з вами згоден, - відповідає той, - але не відмовтеся пояснити, капітан, до якої саме категорії названих предметів відносите ви своїх тварин?
Я було почав в глухий кут, але, бачу, відступати вже пізно.
- До останньої, пан чиновник: до категорії ходових машин, - відповів я і повернувся на підборах.
Чиновники спочатку остовпіли, потім пошептались між собою, і знову головний виступив вперед.
- Ми, - каже, - охоче відмовимося від наших законних претензій, якщо ви зумієте довести, що наявний на борту вашого судна худобу дійсно служить вам ходової машиною.
Ви самі розумієте: довести таку річ нелегко. Де там доводити - час відтягнути б!
- Бачте, - кажу я, - відповідальні частини двигуна знаходяться на березі, в ремонті, а завтра, будьте ласкаві, представлю вам докази.
Ну, пішли вони. Але тут же, поруч з «Бідою», дивлюся, поставили поліцейський катер під парами, щоб я не втік під шумок.
А я, розумієте, забився в каюту, згадав ту білку, що у Гаденбека, взяв папір, циркуль, лінійку і почав креслити.
Через годину ми разом з ломом пішли до коваля і замовили йому два колеса, як у пароплава, а третє на кшталт млинового. Тільки у млинового сходинки зовні, а ми зробили всередині і з двох сторін натягнули сітку. Коваль попався кмітливий, тямущий. Зробив все вчасно.

Кінець безкоштовного ознайомчого фрагмента.

Андрій Сергійович Некрасов

Пригоди капітана Врунгеля

Навігацію у нас в морехідному училищі викладав Христофор Боніфатійович Врунгель.

Навігація, - сказав він на першому уроці, - це наука, яка вчить нас обирати найбільш безпечні і вигідні морські шляхи, прокладати ці шляхи на картах і водити по ним кораблі ... Навігація, - додав він наостанок, - наука не точна. Для того щоб цілком оволодіти нею, необхідний особистий досвід тривалого практичного плавання ...

Ось це нічим не чудовий вступ послужило для нас причиною запеклих суперечок і всіх слухачів училища розбило на два табори. Одні вважали, і не без підстави, що Врунгель - не інакше, як старий морський вовк на спокої. Навігацію він знав блискуче, викладав цікаво, з вогником, і досвіду у нього, мабуть, вистачало. Схоже було, що Христофор Боніфатійович і справді зборознив все моря і океани.

Але люди, як відомо, бувають різні. Одні довірливі понад усяку міру, інші, навпаки, схильні до критики і сумніву. Знайшлися і серед нас такі, які стверджували, що наш професор, на відміну від інших навігаторів, сам ніколи не виходив в море.

На доказ цього безглуздого твердження вони приводили зовнішність Христофора Боніфатійовича. А зовнішність його дійсно якось не в'язалася з нашим уявленням про бравого моряка.

Христофор Боніфатійович Врунгель ходив у сірій толстовці, підперезаний вишитим пояском, волосся гладко зачісував з потилиці на лоб, носив пенсне на чорному шнурку без оправи, чисто голився, був огрядним і низькорослим, голос мав стриманий і приємний, часто посміхався, потирав ручки, нюхав тютюн і всім своїм виглядом більше схожий на відставного аптекаря, ніж на капітана далекого плавання.

І ось, щоб вирішити суперечку, ми якось попросили Врунгеля розповісти нам про свої колишні походах.

Ну що ви! Чи не час зараз, - заперечив він з посмішкою і замість чергової лекції влаштував позачергову контрольну по навігації.

Коли ж після дзвінка він вийшов з пачкою зошитів під пахвою, наші суперечки припинилися. З тих пір ніхто вже не сумнівався, що, на відміну від інших навігаторів, Христофор Боніфатійович Врунгель придбав свій досвід домашнім порядком, не пускаючись в далеке плавання.

Так би ми і залишилися при цьому помилковому думці, якби мені дуже скоро, але абсолютно несподівано не поталанило почути від самого Врунгеля розповідь про кругосвітню подорож, повному небезпек і пригод.

Сталося це випадково. Того разу після контрольної Христофор Боніфатійович пропав. Дня через три ми дізналися, що по дорозі додому він втратив в трамваї калоші, промочив ноги, простудився і зліг. А час стояло гаряче: весна, заліки, іспити ... Зошити потрібні були нам кожен день ... І ось мене як старосту курсу відрядили до Врунгеля на квартиру.

Я відправився. Без праці знайшов квартиру, постукав. І тут, поки я стояв перед дверима, мені абсолютно ясно представився Врунгель, обкладений подушками і закутаний ковдрами, з-під яких стирчить почервонілий від простуди ніс.

Я постукав знову, голосніше. Мені ніхто не відповів. Тоді я натиснув дверну ручку, відчинив двері і ... остовпів від несподіванки.

Замість скромного відставного аптекаря за столом, заглибившись у читання якоїсь стародавньої книги, сидів грізний капітан у повній парадній формі, з золотими нашивками на рукавах. Він люто гриз величезну прокурену трубку, про пенсне й згадки не було, а сиві, розпатлане волосся жмутами стирчали на всі боки. Навіть ніс, хоча він і справді почервонів, став у Врунгеля якось солідніше і всіма своїми рухами висловлював рішучість і відвагу.

Двері рипнули. Врунгель підняв голову, заклав книжку невеликим кинджалом, підвівся і, хитаючись як в шторм, ступив мені назустріч.

Дуже приємно познайомитися. Капітан далекого плавання Врунгель Христофор Боніфатійович, - сказав він громовим басом, простягаючи мені руку. - Чому зобов'язаний вашим відвідуванням?

Я, зізнатися, трошки злякався.

Так ось, Христофор Боніфатійович, щодо зошитів ... хлопці прислали ... - почав було я.

Винен, - перебив він мене, - винен, не впізнав. Хвороба клята всю пам'ять відбило. Старий став, нічого не поробиш ... Так ... так, говорите, за зошитами? - перепитав Врунгель і, схилившись, став ритися під столом.

Нарешті він дістав звідти пачку зошитів і ляснув по ним своєї широкої волохатих рукою, та так ляснув, що пилюка полетіла в усі сторони.

Ось, будь ласка, - сказав він, попередньо голосно, зі смаком, чхнув, - у всіх «відмінно» ... Так-с, «відмінно»! Вітаю! З повним знанням науки кораблеводіння підете борознити морські простори під покровом торгового прапора ... Похвально, до того ж, знаєте, і цікаво. Ах, молода людина, скільки непередаваних картин, скільки незабутніх вражень чекає вас попереду! Тропіки, полюси, плавання по дузі великого кола ... - додав він замріяно. - Я, знаєте, всім цим марив, поки сам не поплавав.

А ви хіба плавали? - не подумавши, вигукнув я.

А як же! - образився Врунгель. - Я-то? Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. У деякому роді єдиний в світі кругосвітній похід на двомісній парусній яхті. Сто сорок тисяч миль. Маса заходів, маса пригод ... Звичайно, тепер часи не ті. І звичаї змінилися, і положення, - додав він, помовчавши. - Багато чого, так би мовити, постає тепер в іншому світлі, але все ж, знаєте, оглянешся ось так тому, в глибину минулого, і доводиться визнати: багато було і цікавого і повчального в тому поході. Є що згадати, є що розповісти! .. Та ви присядьте ...

З цими словами Христофор Боніфатійович підсунув мені китовий хребець. Я сів на нього, як на крісло, а Врунгель став розповідати.

в якій капітан Врунгель розповідає про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, і про деяких окремих випадках практики судноводіння

Я в ту пору, звичайно, був молодший, але не так, щоб зовсім хлопчисько. Ні. І досвід був за плечима, і роки. Стріляний, так би мовити, горобець, на хорошому рахунку, з положенням, і, скажу вам не хизуючись, по заслугах. При таких обставинах я міг би отримати в командування найбільший пароплав. Це теж досить цікаво. Але в той час найбільший пароплав був якраз в плаванні, а я чекати не звик, плюнув і вирішив: піду на яхті. Це теж, знаєте, не жарт - піти в навколосвітнє плавання на двомісній парусній посудинка.

Ну, став шукати судно, придатне для виконання задуманого плану, і, уявіть, знайшов. Якраз те, що потрібно. Точно для мене будували.

Яхта, правда, вимагала невеликого ремонту, але під особистим моїм наглядом її за дві секунди привели в порядок: пофарбували, поставили нові вітрила, щогли, змінили обшивку, вкоротили кіль на два фути, надставіть борту ... Словом, довелося повозитися. Але зате вийшла НЕ яхта - іграшка! Сорок футів по палубі. Як, йдеться: «Шкарлупки у владі моря».

Я не люблю передчасних розмов. Судно поставив у бережка, закрив брезентом, а сам поки зайнявся підготовкою до походу.

Успіх подібного підприємства, як ви знаєте, багато в чому залежить від особового складу експедиції. Тому я особливо ретельно вибирав свого супутника - єдиного помічника і товариша в цьому довгому і важкому шляху. І, мушу зізнатися, мені пощастило: мій старший помічник Лом виявився людиною дивовижних душевних якостей. Ось, судіть самі: зростання сім футів шість дюймів, голос - як у пароплава, незвичайна фізична сила, витривалість. При всьому тому відмінне знання справи, вражаюча скромність - словом, все, що потрібно першокласному морякові. Але був і недолік у Лома. Єдиний, але серйозний: повне незнання іноземних мов. Це, звичайно, важливий порок, але це не зупинило мене. Я зважив положення, подумав, прикинув і наказав Лому в терміновому порядку оволодіти англійською розмовною мовою. І, знаєте, Лом опанував. Не без труднощів, а й вивчив за три тижні.

Пригоди капітана Врунгеля

Навігацію у нас в морехідному училищі викладав Христофор Боніфатійович Врунгель.

- Навігація, - сказав він на першому уроці, - це наука, яка вчить нас обирати найбільш безпечні і вигідні морські шляхи, прокладати ці шляхи на картах і водити по ним кораблі ... Навігація, - додав він наостанок, - наука не точна. Для того щоб цілком оволодіти нею, необхідний особистий досвід тривалого практичного плавання ...

І ось, щоб вирішити суперечку, ми якось попросили Врунгеля розповісти нам про свої колишні походах.

- Ну що ви! Чи не час зараз, - заперечив він з посмішкою і замість чергової лекції влаштував позачергову контрольну по навігації.

Глава I, в якій автор знайомить читача з героєм і в якій немає нічого надзвичайного

На столі перед Врунгелем в спеціальній стійкою стояла модель яхти з високими щоглами, з білосніжними вітрилами, прикрашена різнокольоровими прапорами. Поруч лежав секстант. Недбало кинутий згорток карт наполовину закривав сушений акулячий плавник. На підлозі замість килима розпласталася моржової шкура з головою і з іклами, в кутку валявся адміралтейський якір з двома смичками іржавої ланцюга, на стіні висів кривий меч, а поряд з ним - звіробійний гарпун. Було ще щось, але я не встиг розглянути.
Двері рипнули. Врунгель підняв голову, заклав книжку невеликим кинджалом, підвівся і, хитаючись як в шторм, ступив мені назустріч.
- Дуже приємно познайомитися. Капітан далекого плавання Врунгель Христофор Боніфатійович, - сказав він громовим басом, простягаючи мені руку. - Чому зобов'язаний вашим відвідуванням?
Я, зізнатися, трошки злякався.
- Так ось, Христофор Боніфатійович, щодо зошитів ... хлопці прислали ... - почав було я.
- Пробачте, - перебив він мене, - винен, не впізнав. Хвороба клята всю пам'ять відбило. Старий став, нічого не поробиш ... Так ... так, говорите, за зошитами? - перепитав Врунгель і, схилившись, став ритися під столом.
Нарешті він дістав звідти пачку зошитів і ляснув по ним своєї широкої волохатих рукою, та так ляснув, що пилюка полетіла в усі сторони.
- Ось, будь ласка, - сказав він, попередньо голосно, зі смаком, чхнув, - у всіх «відмінно» ... Так-с, «відмінно»! Вітаю! З повним знанням науки кораблеводіння підете борознити морські простори під покровом торгового прапора ... Похвально, до того ж, знаєте, і цікаво. Ах, молода людина, скільки непередаваних картин, скільки незабутніх вражень чекає вас попереду! Тропіки, полюси, плавання по дузі великого кола ... - додав він замріяно. - Я, знаєте, всім цим марив, поки сам не поплавав.
- А ви хіба плавали? - не подумавши, вигукнув я.
- А як же! - образився Врунгель. - Я-то? Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. У деякому роді єдиний в світі кругосвітній похід на двомісній парусній яхті. Сто сорок тисяч миль. Маса заходів, маса пригод ... Звичайно, тепер часи не ті. І звичаї змінилися, і положення, - додав він, помовчавши. - Багато чого, так би мовити, постає тепер в іншому світлі, але все ж, знаєте, оглянешся ось так тому, в глибину минулого, і доводиться визнати: багато було і цікавого і повчального в тому поході. Є що згадати, є що розповісти! .. Та ви присядьте ...
З цими словами Христофор Боніфатійович підсунув мені китовий хребець. Я сів на нього, як на крісло, а Врунгель став розповідати.

Глава II, в якій капітан Врунгель розповідає про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, і про деяких окремих випадках практики судноводіння

Сидів я ось так у своїй будці, і, знаєте, набридло. Вирішив згадати молодість - і трусонув. Так трусонув, що по всьому світу пил пішла! .. Так-с. Вам, вибачте, поспішати зараз нікуди? От і відмінно. Тоді й почнемо по порядку.
Я в ту пору, звичайно, був молодший, але не так, щоб зовсім хлопчисько. Ні. І досвід був за плечима, і роки. Стріляний, так би мовити, горобець, на хорошому рахунку, з положенням, і, скажу вам не хизуючись, по заслугах. При таких обставинах я міг би отримати в командування найбільший пароплав. Це теж досить цікаво. Але в той час найбільший пароплав був якраз в плаванні, а я чекати не звик, плюнув і вирішив: піду на яхті. Це теж, знаєте, не жарт - піти в навколосвітнє плавання на двомісній парусній посудинка.
Ну, став шукати судно, придатне для виконання задуманого плану, і, уявіть, знайшов. Якраз те, що потрібно. Точно для мене будували.
Яхта, правда, вимагала невеликого ремонту, але під особистим моїм наглядом її за дві секунди привели в порядок: пофарбували, поставили нові вітрила, щогли, змінили обшивку, вкоротили кіль на два фути, надставіть борту ... Словом, довелося повозитися. Але зате вийшла НЕ яхта - іграшка! Сорок футів по палубі. Як, йдеться: «Шкарлупки у владі моря».
Я не люблю передчасних розмов. Судно поставив у бережка, закрив брезентом, а сам поки зайнявся підготовкою до походу.

Успіх, подібного підприємства, як ви знаєте, багато в чому залежить від особового складу експедиції. Тому я особливо ретельно вибирав свого супутника - єдиного помічника і товариша в цьому довгому і важкому шляху. І, мушу зізнатися, мені пощастило: мій старший помічник Лом виявився людиною дивовижних душевних якостей. Ось, судіть самі: зростання сім футів шість дюймів, голос - як у пароплава, незвичайна фізична сила, витривалість. При всьому тому відмінне знання справи, вражаюча скромність - словом, все, що потрібно першокласному морякові. Але був і недолік у Лома. Єдиний, але серйозний: повне незнання іноземних мов. Це, звичайно, важливий порок, але це не зупинило мене. Я зважив положення, подумав, прикинув і наказав Лому в терміновому порядку оволодіти англійською розмовною мовою. І, знаєте, Лом опанував. Не без труднощів, а й вивчив за три тижні.
Для цієї мети я обрав особливий, доти невідомий метод викладання: я запросив для мого старшого помічника двох викладачів. При цьому один навчав його з початку, з абетки, а інший з кінця. І, уявіть, з азбукою-то у Лома і не заладилося, особливо з вимовою. Дні і ночі безперервно мій старший помічник Лом розучував важкі англійські букви. І, знаєте, не обійшлося без неприємностей. Ось так одного разу він сидів за столом, вивчаючи дев'яту букву англійського алфавіту - «ай».
- Ай ... ай ... ай ... - твердив він на всі лади, все голосніше і голосніше.
Сусідка почула, заглянула, бачить: здоровий чолов'яга сидить, кричить «ай!». Ну, вирішила, що бідоласі погано, викликала «швидку допомогу». Приїхали. Накинули на хлопця гамівну сорочку, і я насилу на інший день визволив його з лікарні. Втім, скінчилося все благополучно: рівно через три тижні мій старший помічник Лом доніс мені рапортом, що обидва викладача доучили його до середини, і, таким чином, завдання виконано. В той же день я призначив відхід. Ми і без того затрималися.
І ось, нарешті, довгоочікуваний момент настав. Зараз, можливо, подія це пройшло б і непоміченим. Але в той час такі походи були в дивину. Сенсація, так би мовити. І не дивно, що з ранку в той день юрби цікавих загатили берег. Тут, знаєте, прапори, музика, загальне тріумфування ... Я встав в кермо і скомандував:
- Підняти вітрила, віддати носовий, кермо на праву!
Вітрила злетіли, розпустилися, як білі крила, взяли вітер, а яхта, розумієте, варто. Віддали кормовий кінець - все одно варто. Ну, бачу - треба вживати рішучих заходів. А тут як раз буксир йшов мимо. Я схопив рупор, кричу:
- Гей, на буксирі! Прийми кінець, чорт жебрати!

Андрій Сергійович Некрасов

Пригоди капітана Врунгеля

Навігацію у нас в морехідному училищі викладав Христофор Боніфатійович Врунгель.

І ось, щоб вирішити суперечку, ми якось попросили Врунгеля розповісти нам про свої колишні походах.

Я, зізнатися, трошки злякався.

Так ось, Христофор Боніфатійович, щодо зошитів ... хлопці прислали ... - почав було я.

А ви хіба плавали? - не подумавши, вигукнув я.

Глава II, в якій капітан Врунгель розповідає про те, як його старший помічник Лом вивчав англійську мову, і про деяких окремих випадках практики судноводіння

категорії

Популярне